Криза вітчизняної психологічної науки як соціальний діалог: проекція у дискурсивний вимір - Мої статті - Каталог статей

Криза вітчизняної психологічної науки як соціальний діалог: проекція у дискурсивний вимір

КРИЗА ВІТЧИЗНЯНОЇ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ДИАЛОГ: ПРОЕКЦІЯ У ДИСКУРСИВНИЙ ВИМІР О.М.Кочубейник Розглядається сучасний рівень взаємодії між арктичними і енкратичними дискурсами в психології, протистояння яких традиційно трансформує етос наукової діяльності. Автор стверджує, що наявні уявлення про «кризу фундаментальної науки» багато в чому породжені неадекватними очікуваннями щодо академічної психології, а також недооцінкою відмінностей нових соціальних функцій науки і формуванням її нового етосу. Причиною кризи автор називає переросподіл відносин між владою дискурсу і дискурсом влади. Дискурс влади розглядається як спосіб реалізації владних повноважень; влада дискурсу розглядається як вплив на людину і суспільну свідомість. Крізь призму дискурсивного підходу розглядаються симптоми кризового стану науки, таки як втрата дискурсивної межі, зникнення конкуренції публічних арен, руйнування наукового етосу. Ключові слова: альянс дискурсу з владою, дискурс влади, влада дискурсу, академічне шахрайство, академічна і практична психологія; соціальна релевантність; соціальна функція науки; фундаментальна і прикладна наука. Постановка проблеми. Криза фундаментальних наук в Україні, що збіглася у часі з політичною так економічною, залишилася у затінку нагальних проблем сьогодення для широкого загалу. Своєрідним індикатором такої ситуації можна вважати долю електронної петиції №22/018178-еп. «Врятуймо науку України!», підписи якої ініційовано Ю.В. Безвершенко 3 грудня 2015 і яка в установлений строк не набрала необхідної кількості голосів (15 280 із 25 000 необхідних) [3]. Якщо поглянути на цю сумну ситуацію з погляду соціального діалогу, то можна виокремити основних учасників цього діалогу: науковці – суспільство загалом. «Суспільство загалом» не продемонструвало високого ступеня зацікавленості у збереженні фундаментальної науки в Україні. Іншими словами, криза фундаментальної науки (й психологічної науки зокрема) не конструюється у суспільносу просторі комунікацій як соціальна проблема. Або, висловлюючись обережніше, масштаби такого конструювання є непомітними на тлі інших соціальних проблем, презентованих у ЗМІ (реформа ЖКХ, стосунки з Росією, асоціація з ЄС тощо). Говорячи про кризу як соціальну конструкцію, зазначимо принагідно, ми маємо на увазі таке тлумачення соціальної проблеми, де вона розглядається як конструкція, створювана індивідами і групами, що виражає невдоволення щодо тих чи інших передбачуваних ситуацій і висуває вимоги змінити їх [8]. Характерною рисою будь-якої соціальної проблеми є «емоційно забарвлений» перетин різних, переважно протилежноспрямованих інтересів, намірів і цілей. Саме їхня взаємодія визначає і визнання проблеми (її конструювання, введення у поле зору), і способи реагування спільнот на ту чи ту конкретну проблему. Ключовою тут є ідея, що конструювання світу реалізується не суб'єктивно в свідомості кожного окремого індивіда, а спільно в процесі соціальних практик – і результує у соціально обумовлений спосіб говорити, тобто дискурс. Іншими словами, саме процес колективного визначення обумовлює надання тій чи тій ситуації статусу соціальної проблеми. Надалі такий статус визначає те, як ситуація презентується, визначає її можливі інтерпретації, особливості офіційного плану її вирішення і трансформацію цього плану мірою його здійснення. Отже, процес колективного визначення контролює розвиток і долю соціальних проблем –від виникнення до кінцевого пункту існування. Колективне визначення, на наш погляд, і є сукупністю дискурсивних процесів, яке у підсумку пропонує соціально заданий спосіб бачення проблеми, є систематизованим і упорядкованим використанням мови, за яким вибудовується особлива ідеологічно і ментально обумовлена реальність. Тому, на наш погляд, продуктивним інструментом аналізу особливостей інтерпретації кризи фундаментальних наук в Україні може слугувати критичний дискурс-аналіз. (Звичайно, кризовий стан науки – полідетерміноване явище, спричинине спільною дією як внутрішньонаукових причин, так і економічних, політичних, соціальних.) Мета нашого дослідження полягає у тому, щоб виявити за допомогою дискурсивних інструментів аналізу механізм втрати фундаментальними науками позиції соціального престижу. По суті, ми намагатимемося знайти відповідь на питання: «Чому у країні, яка мала потужну науку й потужні наукові центри та школи, так швидко втратився престиж науки?» Адже знецінення вартості наукової праці тут лише симптом загальної кризи. Результати теоретичного аналізу проблеми. Варто зазначити, що, аналізуючи стан фундаментальних наук в Україні, необхідно брати до уваги й загальносвітові тенденції. Йдеться про те, що наприкніці ХХ століття в функціонуванні науки розвинених країн – а не лише пострадянських – відбулися помітні зміни, зумовлені двома факторами: переходом наукової спільноти на принципово нові інформаційно-комунікаційні технології та кардинальним скороченням державного фінансування науки, пов'язаним із закінченням «холодної війни». Проте в Україні скорочення фінансування набуло критичних масштабів, оскільки на цю загальносвітову тенденцію наклалися наслідки докорінної соціально-економічної трансформації всіх основних сфер життя суспільства. Ці трансформації відбуваються майже паралельно у більшості країн пострадянського простору, а тому й рефлексії кризи мають спільний знаменник. Серед її симптомів перераховують погіршення матеріально-технічної та інформаційної забезпеченості, розпад наукового приладобудування та системи технічного оснащення наукових досліджень, швидке скорочення чисельності вчених, прогресуючий відтік кадрів - як "зовнішній" (за кордон), так і "внутрішній" (в інші сфери діяльності), зниження престижності наукової праці, деградацію її інституційних форм, порушення відтворення наукових кадрів, втрату вченими мотивації до дослідницької діяльності. Намагаючись виокремити основний чинник, називають у якості такого кризу надвиробництва фундаментального знання, втрату наукою ідеологічних, соціальних функцій тощо [5]. Зокрема, А.В. Юревич зазначає, що у суспільстві, політична стратегія якого є дифузною, а тому не може обслуговуватися несуперечливою ідеологією, академічна наука втратила можливість реалізації цих функцій [7], а тому й втратила власні позиції. Погоджуючись із тим, що криза фундаментальних наук значною мірою провокована глобальними суспільними зрушеннями, які результували в економічну, політичну, соціальні сфери, нам хотілося би увиразнити один із чинників, що стосується зламу звичного порядку існування й стосунків у межах наукового соціуму. На наш погляд, у затінку залишається той факт, що зміна стосунків між наукою й державою (головним чином у сфері фінансування, внаслідок чого оформився курс на комерціалізацію наукових установ), призвела до змін етосу наукової діяльності. Етос «нової» науки поки що перебуває у маргінальному становищі: його регулятивні інтенції суперечать етосу класичної академічної науки («мертонівського іделу»), гальмуючи водночас можливість її виживання, але – з іншого боку – він ще не має соціальної інфраструктури, придатної для реалізації власних нормативів і змушений співіснувати зі «старими» традиціями. Отже, на наш погляд, знецінення науки як основна аксіологічно-мотиваційна позиція в соціальному діалозі не настільки міцно пов’язана із економічними критеріями продуктивності наукових доробків, як це презентується. Значно гострішим є реагування на трансформацію домінувального дискурсу та етосу наукової діяльності – й розповсюдження академічного шахрайства. Серед практик несумлінної наукової поведінки узвичаїлися фальсифікація й фабрикація даних наукових досліджень, запозичення чужих ідей без згоди автора, запозичення чужого тексту без зазначення джерел прямих або непрямих цитат (плагіат), виконання роботи «на замовлення» з подальшою видачею тексту від імені іншої особи, яка оплатила роботу. Введеня бібліометричних критеріїв оцінювання наукової продуктивності вченого примушує авторів до самоцитування та цитування «за домовленістю» потрібних людей для підвищення рейтингу, включення в списки авторів, які фактично не брали участі в написанні роботи (уявне співавторство), друку результатів за «технологією» salami slicing тощо. Але що уможливило узвичаєння таких практик? Відповідь на це питання можна здійснити за допомогою дискурсивної моделі соціального діалогу, що розробляється у лабораторії психології спілкування Інституту соціальної та політичної психології. З тим щоб проаналізувати соціальний діалог між науковцями й іншими спільнотами нагадаємо, що за пропонованою моделлю слід вирізнити вертикальний та горизонтальний розподіл між агентами дискурсу. Горизонтальне розщеплення пов’язане з мірою приєднання того чи того дискурсу до «дискурсу влади», а вертикальне виникає внаслідок предметних специфікацій у межах професійного дискурсу та є наслідком дискордантності останнього. Горизонтальне розщеплення, таким чином, є реагуванням на взаємодію між «владою дискурсу» й «дискурсом влади», внаслідок чого виникає або енкратичний дискурс («влада дискурсу» поєднується із «дискурсом влади»), або акратичний дискурс («дискурс влади» перебуває у конфронтаційних відносинах із «владою дискурсу»). Прояснімо основні поняття: «влада дискурсу» та «дискурс влади». Влада, як відомо, може бути світською і духовною, патріархальною і династичною, олігархічною і номенклатурною. А отже, «дискурс влади» може позначувати будь-яку форму влади: політичну, економічну, інституційну, авторитарну, харизматичну, світську, духовну, патріархальну, династичну, олігархічну, номенклатурну тощо. Дискурс влади можна визначити як особливу семіотичну систему, котра тісно пов'язана з демонстрацією реалій і символів, що виражають соціальний статус і повноваження агента влади. Така демонстрація значущості може мати експозиції в різних сегментах суспільного життя за допомогою багатьох засобів, способів, символів. Приміром, зовнішньою формою такої демонстрації можна назвати використання уніформи в армії, поліції, прокуратурі та інших державних структурах. Зовнішніми формами «дискурсу влади» також є мундири, мантії суддів, інші символи - від корони, скіпетра і держави до медалей, орденів, почесних титулів, звань тощо. (Семіотичні механізми конструювання влади дискурсу докладно розглянуто у статті Н. Лукьянової [4 ]). З іншого боку, будь-який дискурс має певні можливості символічновладного впливу на людей (тобто реалізовувати «владу дискурсу»). «Владу дискурсу» можна визначити як найбільш виражений прояв певної примусовості й переконливості в сприйнятті й засвоєнні знань і «логіки» формування нормативності. Прикладами «влади дискурсу» є релігійні чи політичні вчення, міфологеми, сучасні меми тощо. Загалом дослідження конкретних механізмів і способів утворення альянсу між дискурсом влади і владою дискурсу – формування енкратичних дискурсів – в різних спільнотах може бути предметом спеціального аналізу, що потребуватиме залучення філософського, культурологічного, політологічного та соціально-психологічного аспектів. М. Фуко писав, що «завдання полягає не в тому, ... щоб розглядати дискурси як сукупності знаків, ... але в тому, щоб розглядати їх як практики, які систематично утворюють об'єкти, про які вони говорять » [6, 24]. Вертикальне розщеплення, як зазначалося, пов’язане із віялом професійних ідентичностей, що виникають у межах спільного професійного інтердискурсвиного простору. На наш погляд, можна говорити про такі типи в межах психологічного інтердискурсу, як академічний науковий дискурс, науково-популярний психологічний дискурс, практичний психологічний дискурс (утворений практиками консультування й психотерапії), наївний психологічний дискурс (побутовий та літературно-художній). Агенти кожного такого дискурсу входять до спільного інтердискурсивного простору зі своїми мотивами, цінностями та мовленневими конструкціями, що, зрештою, призводить до автономізації певних ідентичностей, утворення сцецифічних способів інтерпретації ними психологічної реальності та встановлення особливої мережі стосунків у межах інтердискурсу. На наш погляд, основні зрушення, що призвели зрештою до кризи фундаментальних наук в Україні (й психологічної науки зокрема), можуть буди описані як втрата академічним дискурсом альянсу зі владою – тобто його перехід із позиції енкратичного дискуру, що спирається на фінансовий та адміністративний (інститутційний) ресурс, в акратичний, потужність якого визначається лише власною «владою дискурсу». Соціально-економічним підгрунтям цієї кризи можна вважати «формаційний розрив»: суспільно-економічна формація, в межах котрої виникла академічна наука (з її спрямованістю на фундаментальне знання) як довготривалий проект класичної раціональної раціональності поступилася місце іншій – «плинній сучасності» з новим етосом. Етос класичної науки [1] як інструмент інституціональної поведінки запропонував Р.К. Мертон, узагальнивши цим поняттям правила, що регулюють поведінку в науці. Вони не мають статусу юридичних законів, проте їхня дієвість, за Р.К. Мертоном, пов'язана з орієнтацією членів наукового співтовариства на певний комплекс цінностей і норм, характерних для цього соціального інституту. Норми виражаються в формі дозволів, заборон, приписів, переваг тощо. Ці імперативи, що передаються настановою і прикладом і підкріплені санкціями, складають історично сформований «етос науки», який є зразком професійної поведінки. Якщо торкнутися вімінностей між «старим» та «новим» етосами, то вони увиразнюються через низку протиставлень. Зокрема, старий етос науки формувався паралельно із повільною і поступовою індустріалізацію, паралельно з епохою повільного накопичення капиталу й поступального збільшення потужності промислових корпорацій, які фінансували науку, внаслідок чого вона мала можливість вибудовувати пошук знання як довготривалий дослідницький цикл, що сприрається на особисте прагнення вченого до енциклопедизму і універсалізму, на непрогнозований та несподіваний результат як символ свої ефективності, на розвиток національной науки, яка сприятиме розвитку національної економіки та національному прогресу загалом. Новий етос формується паралельно з епохою, коли можливе швидке й надшвидке збагачення, блискавичне отримання прибутку. А тому наукова діяльність регулюється відтепер блискавичністю: «короткими дотиками» до знання, що постійно оновлюється, до інформації, яка втрачає свою новизну раніше, ніж оприлюдниться. Короткотривалий дослідницький цикл та короткий інноваційний цикл (створення, освоєння, використання і старіння нововведення) виявлються єдино можливими формами співдії науки й промисловості, а тому необхідними є планування й регламентація очікуваного результату. А оскільки виробництво характеризується прагненням до мінімізації ресурсів всіх типів – від людських до сировинних і фінансових – то те саме відбувається й у сфері наукової діяльності. Іншими словами, наслідком зменшення державної участі у фінансуванні наукових досліджень стала комерціалізація науки, котра, своєю чергою, уможливила альянс акратичних дискурсів із капіталом, тим самим – акратичні дискурси конвертувалися у дискурс влади, зрештою сформувавший новий етос науки. Ми вже зазначали, що пояснення впливовості дискурсу не може грунтуватися тільки на аргументації мовними та мовленневими ресурсами. Також «однієї» агональної ідентичності теж недостатньо, щоб пояснити виникнення доминувального дискурсу. Для того щоб виник домінувальний дискурс, який буде контролювати бажаний порядок, необхідним є долучення чиннників позадикурсивної пророди: альянс із владою, фінансами, авторитетами. Іншими словами, влада дискурсу – соціально детермінований спосіб означування подій та речей – поєднується із недискурсвними чинниками й долучає до своїх ресурсів «дискурс влади» – потужний дискурс, що підтримує свою агональність за рахунок недискурсивних механізмів. Енкратичний дискурс отримавши недискурсивні ресурси, формує домінувальний дискурс, надалі на тривалий (або більш менш-тривалий час) визначаючи особливості конструювання феноменів соціальної реальності. Зазначимо, що тривалий час домінувальний дискурс у психологічній науці контролювався так званою академічною наукою, що мала монополію на 1) визання отриманого знання як наукового – присуждення наукових ступенів та визання відкриттів через номінування на премії 2) контроль публічних арен – через редагування порівняно нечисленних переодичних наукових видань та інших видів наукової продукції (монографії, посібники, підручники тощо). У певному сенсі академічна наука утримувала контроль над дискурсивним простором професійного мовлення, визначаючи категоріальний апарат, предмет наукового дослідження та методологічні підходи до його вивчення – а також контролюючи ідентичність, процеси означування та встановлення віносин. Академічна психологічна наука, іншими словами, зійснила альянс із дискурсом влади, виконуючи роль ідеологічного стабілізатора соціально-політичних процесів. Проте цю позицію було втрачено внаслідок кардинальної зміни способів інтерпретації соціальної системи. Одночасно зі втратою академічної науки альянсу із дискурсом влади відбулося конструювання інших професійних ідентичностей. Йдеться, зокрема, про потужне формування «практичного сегменту» психологічної діяльності. На відміну від західних країн, де психотерапія мала свій розквіт чи не на століття раніше, практична психологія у радянському просторі виявилася периферійною ділянкою, уривками налагоджуючи психологічний клімат у коликтиві чи виршуючи енергономічні завдання. Адже радянський спосіб життя – як тоді подавалося – виключав можливість неврозів та стресів, внаслідок чого допомога таким особам переходила в регістр психіатричного лікування. Що, по суті, означало, унеможливлення психологічних практик надання допомоги у цій площині. Таким чином, психологічні практики тривалий час були непопулярними, фрагментованими, уривчастими і – з огляду на малу кількість фахівців – нечисленними. Докорінна зміна суспільного устрію, таким чином, сприяла появі нових професійних ідентичностій, водночас послабивши – зі своєї сторони – контролючий ресурс академічного психологічного наукового дискурсу. «Практична» психологія, отримавши фінанси з іншого джерела, набула можливості контролювати професійну ідентичність: відбулася легітимація центрів практичної психології, разом із тим – відбулася трансформація професійного мовлення, виникнення нових матриць координації дискурсивних процесів, зрештою – формування нової ідентичності «психолога-практика». Реагуванням на появу нової ідентичності виявилося проголошення психологічної схизи [2]. Варто погодитися із тими висновками із аналітичних досліджень, де зазначається, що психологічна практика активно вбирала методологію і культуру постмодернізму, в той час як академічна психологія не звільнилася від впливу позитивізму. За Д. Полкінхорном, згаданному методологічному спямуванню практичної психології сприяли такі загальні риси постмодерної раціональності, як наголошення нею нон-фінальності, плинності, нефундаментальності, фрагментарності, розуміння знання як динамічного, соціально конструйованого й залежного від контексту. Проте, на наш погляд, практична психологія засвоювала постнекласичну методологія у двох формах – у високій та низькій. Якщо першу досить вдало описав Д. Полкінхорн, то друга мала вигляд анархічної відмови від буд-якого методологічного підгрунтя. Подвійне (або швидше множинне) кодування, закладнене в систему постмодерного мислення, не прочитувалося більшістю в усій складності полікодового тексту, а сприймалося лише як вивільнення від наукового порядку. П.Фейерабенд запропонував епістемологічний анархізм, який фундовано на двох принципах – проліферації й неспівмірності. За першим принципом, збагачення знання відбувається через винаходження й розроблення теорій та концепцій, не сумісних з нині наявними та визнаними, не через «чергове» підтвердження останніх. За принципом неспівмірності теорії співіснують як такі, що не мають підстав бути порівнюваними; будь-яка теорія або концепція постають поза можливістю будь-якої зовнішньої критики з боку інших концепцій. Останнім, по суті, усувається можливість вказати на несумісність фактів, вироблених у межах нової теорії, фантазії з фундаментальними законами або з сучасними науковими теоріями, оскільки автор цієї нової теорії може розцінювати наявні закони і теорії як такі, що не мають сенсу («поза полем зору пропонованої концепції»). Все допустиме і все виправдане («Anything goes!»). Але, наш погляд, потужний ресурс епістемологічного анархізму об’єднався зі збіднілою культурою наукового мислення й різким зниженням рівня фахової підготовленості випускників-психологів, що надалі фундаментальним чином порушило етос класичної науки. Акратичні дискурси, отримавши важелі недискурсивної природи, почали утворювати альянс із дискурсом влади, отримуючи контроль над професійною ідентичністю та виробництвом знання, зокрема здійснюючи контроль над інтерпретацією текстів кваліфікаційних робіт на здобуття науковго ступеню. «Низька форма» епістемологічного анархізму – «Автор має право і на таке бачення!» – почала виправдовувати відверті несумісності в текстах дисертацій. Приміром, коли теоретичний аналіз проблеми здійснювався у «модному» постнекласичному (постмодерному) дискурсі, а емпірична програма та способи верифікацій теоретичних положень – за звичною класично-раціональною схемою встановлення причиново-наслідкових (одно-однозначних) зв’язків, це трактувалося учасниками обговорення як «прогресивна еклектика», а не як низький ступінь (або загалом відсутність) теоретичної узгодженості дослідження. Ще один фактор, причетний до втрати академічною психологією позицій домінувального дискурсу, пов’язаний із особливостями конкуренції за публічні арени, які виникли внаслідок формування мережі Інтернет. Йдеться про те, що, з одного боку, на результатах конкуренції дискурсів істотною мірою позначується «цифрова нерівність»: існують доволі значні соціальні лакуни, які не користуються мережею Інтернет і не мають доступу до вільних арен. (Приміром, жителі невиличких селищ або особи із низьким рівнем фінансової забезпеченості). З іншого боку, завдяки комп'ютеризації багатьох сфер життя людей, відбувається формування масових «мережевих спільнот», багато в чому альтернативних держави та її інститутам, в котрих, власне, відбувається взаємодія різних релігій, ідеологій, езотеричних практик, молодіжних субкультур тощо. А тому публікація інформації в Інтернеті – як особливій публічній арени, що має абсолютну свободу, – перебуває «поза» владним впливом будь-яких «силових ліній» пануючого дискурсу влади і «над ним» – попри багаторазові спроби поставити її під контроль держави. Таким чином, Інтернет як специфічна публічна арена інформаційного суспільства трансформує співвідношення між енкратичними та акратичними дискурсами, з одного боку, та дискурсом влади і владою дискурсу – з іншого. Тоталітарні спроби реалізувати владу – перетворити її дисурс на панівний – й керувати сучасними спільнотами за допомогою насильства втрачають свою ефективність через потужне формування акратичних (опозиційних дискурсів). Дискурс влади наражається на протистояння акратичних дискурсів, що мають вільний доступ до однієї з наймасовіших – попри загрозу цифрової нерівності – публічних арен. Іншими словами, академічна (інституційна наука) в СРСР свого часу мали привелійований доступ до управління публічними аренами – науковими виданнями, науковою периодикою, публікацією матеріалів конгресів та конференцій. Ця привелійованість контролю, з одного боку, забезпечувала приоритетний доступ до публічних арен, тим самим сприяючи виграшу енкратичних наукових дискурсів, з іншого – виконувала функцію цензури, фактично не друкуючи (не оприлюднюючи) те, що протирічило основним силовим лініям наукового дискурсу. Втрата контролю публічних арен відбулася, по-перше, за рахунок появи приватних друкарень, шо виявилося звичним наслідком формування капіталу й відгуком на наявний попит. По-друге, Інтернет вияився універсальною технічною площадкою, яка забезпечує нецензурований доступ для будь-яких дискурсів. Вільний доступ до публічних арен, таким чином, здійснив свій внесок в розпад професійної ідентичності, центрованої навколо мертонівского ідеалу етосу науки та його регуляції етики наукової діяльності. Крім того, в психологічну науку – внаслідок того, що система вищої освіти перестала бути «інтелектуальним фільтром», прийшов потік осіб, що не має академічної культури мислення. З недоречною сором’язливістю – при обговоренні проблем вищої освіти – оминається увагою той факт, що доступність вищої освіти змінила критерій відбору: криза надвиробництва вишів призвела до того, що інтелектуальний ценз при вступі перестав діяти. Однак інтелектуальний ценз, окрім того, означає й певну повагу до етичної компоненти наукової діяльності. Випускники вишів переважно не готові до самостійної інтелектуальної, розумової та аналітичної діяльності, не володіють навичками роботи з літературою і коректного цитування джерел. Цей перелік доповнює низька морально-етична культура, недотримання принципів кодексів етики, переорієнтація моральних норм, зосередження студентів на кінцевих результатах (диплом вузу як цінність), а не на формованих навичках і компетенціях як довгострокових результатах отримання освіти. Це означає, що «кадровий голод» у сфері наукової діяльності лише зростатиме. Маємо констатувати, що внаслідок усіх перерахованих процесів академічна психологічна наука втратила позиції панівного (домінувального) дискурсу, що, за визначення, контролює ідентичність, процеси означування та систему відносин у професійній сфері. Висновки. Поява нових професійних ідентичностей – через розмивання дикурсивної межі – розщепила нормативну сферу академічної діальності, внаслідок чого вимоги до оцінювання наукових результатів значною мрою тарнсформувалися. Але, на наш погляд, слід очікувати подальшого розщеплення інтердискурсивного простору – розщеплення, викликаного особистим ставленням вченого до зміни етосу наукового товариства та альянсу акратичних дискурсів із владними ресурсами недискурсивної природи. Зокрема, йдеться про те, що спосіб співдії із новим етосом поляризуватиме наукові сіпльноти, загострюючи наявні проблеми функціонування науки. Можна прогнозувати утворення трьох груп, для який новий етос та нові вимоги до наукової діяльності виявляться водорозділом. Центрація першої «групи інтересів» відбуватиметься навколо ідеї «швидкоочікуваного результату», що пов’язане, як уже зазначалося, зі зміною загальних промислово-економічних стосунків та способу включення науки у виробництво. Ця «група інтересів» спроможна якісно реалізовувати дослідницькі програми. І ризики для фундаментальної науки, на наш погляд, тут походять не стільки від вимоги короткого інноваційного циклу, скільки внаслідок послаблення академічної доброчесності та підміни актуальних досліджень конюнктурними. Артикуляція другої «групи інтересів» відбуватиметься внаслідок тієї сумної причини, що значну більшість кадрів у наукових установах зараз становлять ті, хто неквапно й поступально працює з використанням традиційних методів та за традиційними перевіреними дослідницькими схемами. Інтенцією їхньої діяльності є збереження «старої» інфраструктури науки, але не через переконаність у її дієвості, а через відсутність особистісних ресурсів прийняти трансформацію системи наукової діяльності. Основна мотиваційно-аксіологічна координата цієї групи – збереження фундаментальних наук в їх колишньому вигляді, а насамперед: їхньої неквапливості та інституційної незмінності. Оформлення третьої «групи інтересів» можемо бачити навколо нечисленної кількості «висококласних» вчених, які мають потужний науковий потенціал, вільно впроваджуючи у свої дослідницькі програми нові моделі та демонструючи можливість об’єднання наукової доброчесності з коротким дослідницьким циклом та «швидкоочікуваним» результатом. Проте ризиками для вітчизняної фундаментальної науки є «відтік» таких учених за кордон, де умови життя не гальмують їхню наукову продуктивність. Іншими словами, ці поведінкові стратегії тяжіють до «відлиття» у власні сегменти професійного дискурсу з притаманними їм мотиваційно-аксіологічними координатами. Останнє, своєю чергою, посилюватиме динаміку дискурсивної боротьби у просторі соціального діалогу. Література: 1. Merton R.K. The Sociology of Science. – Chicago: Chicago University Press, 1973. – 636 p. 2. Василюк Ф.Е. Методологический смысл психологического схизиса/ Ф.Е. Василюк //Вопросы психологии. – 1996. – №6. – С. 25-40. 3. Врятуймо науку України! // Електронні петиції. Офіційне інтернет-представництво Президента України [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://petition.president.gov.ua/petition/18178 4. Лукьянова Н. А. Семиотические механизмы конструирования дискурса власти/ Н.А.Лукьянова // Власть. – 2013. –№ 11. –С. 117-119. 5. Феллер В. Введение в историческую антропологию/ В. Феллер. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://progvek.com/istant/partIV/gl8.htm 6. Фуко М. Археология знания / М.Фуко.– К.: Ника-центр, 1996. - 208 с. 7. Юревич А.В. Функциональный кризис российской науки / А.В. Юревич // ИИЕТ РАН. Годичная научная конференция 1998. – М.: ИИЕТ РАН, 1999, – С.276-278. 8. Ясавеев, И.Г. Конструирование социальных проблем средствами массовой коммуникации / И.Г. Ясавеев. Казань: Изд-во Казанского университета, 2004. - 200 с. REFERENCES: 1. Merton R.K. (1973) The Sociology of Science. Chicago: Chicago University Press (eng). 2. Vasyliuk F.E. (1996) Metodolohycheskyi smysl psykholohycheskoho skhyzysa [Methodological sense of psychological skhizisa]. In: Voprosy psykholohyy [Voprosy Psychologii], 6, 25-40 (rus). 3. Vriatuimo nauku Ukrainy! [Rescue Ukraininan science!] Elektronni petytsii. Ofitsiine internet-predstavnytstvo Prezydenta Ukrainy [Electronic petition. The official website of the President of Ukraine] : https://petition.president.gov.ua/petition/18178 (ukr) 4. Lukianova N. A. (2013) Semyotycheskye mekhanyzmы konstruyrovanyia dyskursa vlasty [Semiotic mechanisms of constructing the discourse of power]. In: Vlast [Power], 11, 117-119. 5. Feller V. Vvedenye v ystorycheskuiu antropolohyiu [Introduction to the historical anthropology] http://progvek.com/istant/partIV/gl8.htm 6. Fuko M. (2008). Arkheolohyia znanyia [Archaeology of knowledge]/ Kyiv, Nyka-centre Pbl (rus). 7. Iurevych A.V. (1998) Funktsyonalnyi kryzys rossyiskoi nauky [Functional crisis of Russian science].In: Ynstytut ystoryy estestvoznanyia y tekhnyky Rossyiskoi akademyy nauk [Institute of History of Science and Technology of the Russian Academy of Sciences. The Annual Scientific Conference]. Moscow: YYET RAN (rus). 8. Iasaveev, Y.H. (2004) Konstruyrovanye sotsyalnыkh problem sredstvamy massovoi kommunykatsyy [Construction of social problems by means of mass communication]. Kazan: Yzd-vo Kazanskoho unyversyteta (rus). КРИЗИС ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ НАУКИ КАК СОЦИАЛЬНЫЙ ДИАЛОГ: ПРОЕКЦИЯ В ДИСКУРСИВНОЕ ИЗМЕРЕНИЕ О.М.Кочубейник Рассматривается современный уровень взаимодействия между акратическими и енкратическими дискурсами в психологии, противостояние которых традиционно трансформирует этос научной деятельности. Автор утверждает, что существующие представления о «кризисе фундаментальной науки» во многом порождены неадекватными ожиданиями в отношении академической психологии, а также недооценкой различия новых социальных функций науки и формированием ее нового этоса. Причиной кризиса автор называет перераспределение отношений между властью дискурса и дискурсом власти. Дискурс власти рассматривается как способ реализации властных полномочий; власть дискурса рассматривается как воздействие на человека и общественное сознание. Сквозь призму дискурсивного подхода рассматриваются симптомы кризисного состояния, такого, как потеря дискурсивной границы, исчезновение конкуренции публичных арен, разрушение научного этоса. Ключевые слова: альянс дискурса с властью, дискурс власти, власть дискурса, академическое мошенничество, академическая и практическая психология; социальная релевантность; социальная функция науки; фундаментальная и прикладная наука. CRISIS OF NATIONAL PSYCHOLOGICAL SCIENCE AS SOCIAL DIALOGUE: THE DISCURSIVE MEASURING SCREEN O.M.Kochubeynуk One of the characteristic features of modern socio-humanitarian knowledge is the interest in studying the phenomenon of discourse, its essence and forms of manifestation, which is determined by changes of human values in the context of global problems. Today, it is particularly important to reveal the foundations of the «rustle of language» phenomenon and its forms of manifestation in the context of understanding the problems of the modern sciences and its deep systemic crisis. It is stated that psychology as a cultural activity of a certain scientiﬁc communities is involved into global cultural and civilizational processes that are characterized at present as crisis.The global manifestation of the crisis is considered to be the crisis of moral, spiritual and cultural life, the loss of value orientation, etc. The author considers the current level of interaction between acratic and ancratic discourses of psychology, opposition between which traditionally transforms ethos of scientific activity. The author says, the existing concepts of «crisis of fundamental science» are largely generated by inappropriate expectations of academic psychology, as well as underestimation of the differences in the new social functions of basic science and formation of a new ethos of science. The author calls the cause of the crisis is the redistribution of relations between the power of discourse and the discourse of power. The discourse of authority is examined as a way of realization of power authorities; the power of discourse is examined in aspect of discourse’s influence on a human and society consciousness. Through the prism of the discursive approach considers the crisis symptoms of the condition, such as loss of discursive boundaries, disappearance of competitive public arenas, the destruction of the scientific ethos. Keywords: discourse alliance with the discourse of power, discourse of power, power of discourse, academic fraud, academic and practical psychology; social relevance; social functions of science; fundamental and applied science.
Категорія: Мої статті \| Додав: isppsy (15.12.2016)
Переглядів: 240

Всього коментарів: 0