| Головна » Статті » Мої статті |
Принципи розгортання соціального діалогу в просторі освіти
| УДК 159.9: 316.6:37.06 Петренко Ірина Володимирівна, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії психології спілкування, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України ПРИНЦИПИ РОЗГОРТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В ПРОСТОРІ ОСВІТИ Стаття присвячена виявленню основних комунікативних принципів організації соціального діалогу в освітньому просторі. Соціальний діалог розглянуто як багатогранний процес з визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень його учасниками. Зазначено, що найважливішими принципами розгортання процесу комунікативної взаємодії у сфері освіти є принципи діалогічної партиціпації і кооперації. Відзначено, що діалогічна партиціпація виявляється через партнерство, співробітництво, співпричетність, взаєморозуміння, залучування особистості до вирішення гострих соціальних проблем. Ключові слова: діалогічна партиціпація, кооперація, соціальний діалог, комунікативна взаємодія, освітній простір. Статья посвящена раскрытию основных коммуникативных принципов организации социального диалога в образовательном пространстве. Социальный диалог рассматривается как многогранный процесс по определению и сближению позиций, достижению совместных договоренностей и принятию согласованных решений его участниками. Отмечено, что важнейшими принципами, позволяющими развернуть процесс коммуникативного взаимодействия в сфере образования, являются принципы диалогической партиципации и кооперации. Акцентировано внимание на том, что диалогическая партиципация проявляется в партнерстве, сотрудничестве, взаимопонимании, сопричастности, привлечении личности к решению острых социальных проблем. Ключевые слова: диалогическая партиципация, кооперация, социальный диалог, коммуникативное взаимодействие, образовательное пространство. The article is devoted to the disclosure of basic communication principles of the organization of social dialogue in the educational space. Social dialogue is seen as a multi-faceted process to identify and rapprochement, the achievement of collaborative arrangements and consistent decision-making by the participants. Noted, that the most important principles of the deployment process of communicative interaction in education are the principles of dialogic participation and cooperation. Indicated, that dialogic participation is manifested in partnership, cooperation, mutual understanding, involvement, engaging personality to solving pressing social problems. Keywords: dialogic participation, cooperation, social dialogue, communicative interaction, educational sphere. У сучасних умовах інноваційних змін, що стосуються різних сфер соціального життя, ефективний, сталий розвиток суспільства неможливий без урахування характеру взаємин між усіма сторонами соціально-економічних та громадсько-політичних відносин. Соціальний діалог, що базується на соціальному партнерстві, розглядається як стратегія і практика цивілізованого, мирного, неконфронтаційного співіснування; як засіб врегулювання суспільних стосунків; як спосіб знаходження балансу для запобігання протистоянню між виразниками інтересів різних соціальних груп та державою. У цьому сенсі розв’язання завдань з трансформації й модернізації такої надзвичайно складної й консервативної за своєю сутністю системи як освіта, потребує прикладання чималих зусиль для співпраці, взаємоузгодження й порозуміння багатьох зацікавлених сторін: від учнів, учителів, батьків, адміністрацій шкіл, педагогічних профспілок до місцевих і центральних органів державного управління. У зв’язку з цим, вивчення психологічних питань розгортання соціального діалогу в освітньому середовищі, оптимізації діалогічної взаємодії, використання її позитивного потенціалу для подальшого суспільного поступу є вельми актуальним. Діалог визначається інтерсуб’єктним характером взаємозв’язків, асертивною формою комунікації, коли людина здатна відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав іншого, спроможна оптимально реагувати на критику, роблячи свою поведінку гнучкою та дивергентною. Така комунікативна взаємодія виявляється через симетричність обопільних відносин, рівність, взаємність, суб’єктність її учасників. Діалог виражається не тільки у вербальній, але і в формі невербальної комунікації. У діалоговому спілкуванні комуніканти прагнуть до спільного вирішення проблеми й наближаються до досягнення мети, враховуючи різні погляди його учасників. Таким чином, діалоговий процес набуває ознак емпатійності, а оскільки учасники діалогу намагаються зрозуміти один одного, відчути, пізнати, ввійти у внутрішній світ іншої людини, то діалог здобуває герменевтичних та феноменологічних рис. Реалізація діалогу пов’язується з перевіркою, обґрунтуванням і захистом власних переконань, конструктивною критикою цих суджень з боку інших, можливістю їх зміни в процесі обговорення, з пошуком спільних позицій, враховуючи їх відмінності. Разом з тим, становлення і розвиток морально розвиненої, відповідальної особистості стає можливим тільки в діалозі. Таким чином, діалог виступає сьогодні не лише педагогічним методом і формою навчання й виховання, а визначається як пріоритетний принцип шкільної освіти. Діалогічній формі спілкування властиві такі особливості: особистісна рівноправність педагога і учня, «суб'єкт-суб'єктні» стосунки між ними; зосередженість вчителя на потребах дитини; співробітництво і взаєморозуміння; свобода, відтворювання соціальних норм, правил і знань у формі надбання особистісного досвіду, що потребує індивідуального осмислення; прагнення до творчості, особистісного і професійного зростання; намагання об'єктивно контролювати й оцінювати діяльність учнів з погляду на полімотивування їхньої поведінки. Однак у практиці сучасної школи навчання продовжує залишатися монологічним. Монологічна форма спілкування ґрунтується на наступних відмінностях: статусне домінування, «суб'єкт-об'єктні відносини»; егоцентризм, зосередження на досягненні власних потреб, цілей і завдань; примус учнів за допомогою прихованого маніпулювання або відкритої агресії; догматизм, надособистісна ретрансляція норм і знань, що підлягають беззастережному копіюванню й засвоєнню; ригідність, стереотипність методів і прийомів впливу; суб'єктивізм і жорстка поляризація оцінок, вузький спектр критеріїв оцінки поведінки школярів. Процес навчання нині зводиться, переважно, до здобування знань, умінь, навичок шляхом поступового накопичення матеріалу, до шаблонного його застосування в різних видах діяльності. Хоча, сьогодні назріла необхідність переходу до зовсім іншої освітньої системи, зорієнтованої на формування інноваційної людини, тобто такої, що постійно знаходиться в стані пошуку, здатної самостійно приймати нестандартні рішення, винахідливої, творчої особистості. Тому основним завданням освіти на сучасному етапі є перехід від навчання, що забезпечує репродуктивне сприйняття, формування лінійного мислення, до навчання, яке формує пошукові орієнтації, творчий підхід, імовірнісне мислення, а суб’єктом виступає активна особистість, яка здатна до самотворення й самостановлення [8]. Зазначимо також, що обговорення глобальних, загальнодержавних питань, таких, наприклад, як реформування вітчизняної освітньої галузі повинно здійснюватися не просто в межах діалогічної комунікації, а в рамках її специфічної форми – соціального діалогу. Взагалі соціальний діалог – це багатогранний процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень його учасниками. Крім того, соціальний діалог – конверзація особистостей, носіїв соціально значимих цінностей, діалог культур, діалог світоглядів, діалог свідомостей. Але, разом із цим, соціальний діалог – це й найважливіша системна й функціональна характеристика розвиненого суспільства, його особливий стан, рівень зрілості суспільних стосунків, що характеризують вільний і рівноправний обмін інформацією [4]. Соціальний діалог має здійснюватися за принципами [3]: • законності та верховенства права; • репрезентативності й правоможності сторін та їх представників; • незалежності та рівноправності учасників; • конструктивності та взаємодії; • добровільності та прийняття реальних зобов'язань; • взаємної поваги та пошуку компромісних рішень; • обов'язковості розгляду пропозицій сторін; • пріоритету узгоджувальних процедур; • відкритості та гласності; • обов'язковості дотримання досягнутих домовленостей; • відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань. Такі основні засади розгортання діалогу, як рівність позицій, свобода, толерантність, орієнтація на досягнення консенсусу, соціальна співтворчість, компромісність, соціальна солідарність, партнерство, і, нарешті, соціальна партиціпація і кооперація роблять діалог не лише засобом комунікації й методом пізнання, а і важливою формою соціальної взаємодії, тобто діалог перетворюється на соціальний діалог, стає значущим засобом регулювання й конструювання соціального середовища в тому числі й освітнього. Зауважимо, що партиціпація або співпричетність, залучення особистості до вирішення поставлених перед нею завдань розглядається дослідниками як перспективний напрямок у розвитку сучасної психологічної науки. Психологічне залучування (participation, involvement, implication) визначається як такий вимір функціонування людини у соціумі, вивчення феноменів якого спрямовуватиме науковий пошук до подальшого отримання нових знань щодо всебічного розуміння закономірностей регуляції поведінки особистості, у тому числі й в ситуаціях конфлікту. Поняття «партиціпація» (participation) використовується як міждисциплінарний термін у різних наукових областях, у тому числі в філософії, антропології, економіці, політиці, культурології, лінгвістиці, соціології, психології, що вказує на широту і різноманітність значень, контекстів і ситуацій, в яких знайшов своє застосування означений термін і його похідні [5, 6, 9, 10, 11]. Партиціпація виявляється через партнерство, участь у суспільному житті, пробудження самосвідомості особистості, залучення її до вирішення соціальних проблем (конфліктів), усвідомлення відповідальності за власні дії, засвоєння ціннісних орієнтирів, опанування демократичних традицій і навичок діалогічної комунікації (обговорення, роз’яснення, доведення, з’ясування тощо), уміння слугувати інтересам соціального середовища. Приміром, «партиціпація» визначається, як: процес залучення персоналу до управління фірмою (Дж. Коттон); відчуття співпричетності у співробітників організації, що підвищує зацікавленість в результатах спільної роботи та її ефективність (Г.М. Андрєєва, А.Л. Свенцицький, Е. Локе, А. Ловін, К. Міллер, П. Монге й ін.); особливості взаємодії керівника і підлеглого (Т. Мітчелл, Дж. Ньюмен); участь громадян й громадянського суспільства у державному управлінні; їх доступ до інформації та вплив на ухвалення рішень, що приймаються різними державними інституціями; міжгрупова чи міжособистісна взаємодія, що веде до згоди, консенсусу, рівності сторін (Ф. Хелер, Дж. Штраус); соціально-психологічний феномен, що зумовлює становлення самодетермінації, саморегуляції, автономності, саморозвитку особистості (Дж. Брехам, Е. Деси, Е. Уліх); ознака містичного характеру пралогічного (архаїчного) мислення, надприродного в первісному сприйманні, що має свій прояв у колективних уявленнях розвинених суспільств (Л. Леві-Брюль); механізм конструювання «життєвого світу» особистості (П. Бергер, Т. Лукман); категорія індивідуальної «картини світу»; відчуття внутрішньої (психічної, ментальної, духовної) близькості особистості до інших людей, істот, реалій, подій та ідей (І.Є. Кім); базовий принцип світосприйняття особистістю дійсності (Н.Ф. Спірідонова); відношення суб’єкта до різного роду об’єктів навколишнього середовища (В.В. Іванов); смисловий компонент у внутрішній або знаковій сфері особистості (Ю.Д. Апресян); етап розвитку егоцентричного мислення дитини на шляху від реалізму до об’єктивності та від абсолютності до реципрокності (взаємності) (Ж. Піаже). Партиціпація відноситься до такої поведінки особистості, що виявляється у разі набуття нею можливостей до розширення своїх прав, оскільки співробітництво у межах кваліфікаційних, посадових або професійних повноважень не розглядається як партиціпація. Окрім того, усвідомлена партиціпаційна взаємодія може відбуватися між суб’єктами, які взаємозалежні один від одного, взаємопов’язані між собою, наприклад, завдяки виконанню сумісного завдання, причому такий зв’язок має місце як у горизонтальній (не ієрархічній), так і вертикальній (ієрархічній) площинах. Ще однією важливою характеристикою партиціпаційного процесу є його відкритість для всіх учасників комунікації, тобто будь-яка прихована поведінка, закрита інформація, латентні наміри не є предметом для спільного обговорення. Разом з цим, важливим механізмом партиціпації, без якого її здійснення неможливо, є право співрозмовників на вільне висловлювання власної думки. Відтак, принцип діалогічної партиціпації як один з основних принципів розгортання комунікативного процесу постулює те, що ефективна діалогічна взаємодія відбувається між рівними, взаємозалежними суб’єктами, відкритими до спілкування, вільними у висловлюванні власної думки, які залучені для реалізації спільного завдання і є співпричетними до його виконання. В процесі виконання науково-дослідної роботи з вивчення соціальних діалогів у вимірах когнітивного спілкування нами побудовано модель функціонування діалогічної партиціпації суб’єктів комунікативної взаємодії. Зазначимо, що процес діалогічної партиціпації розгортається на певному соціокультурному фоні і здійснюється поетапно. У ході вирішення проблемної ситуації (дилеми) і постановки комунікативного наміру, задуму, ідеї, тобто спільної мети (сумісного завдання) між суб’єктами комунікативної взаємодії створюються умови для виникнення партиціпаційного процесу, що реалізується через горизонтальну комунікацію (консультування) та/або вертикальну комунікацію (інформування). Для прийняття рішення щодо реалізації діалогічної партиціпаційної дії необхідним є доступ до інформації і процесу прийняття рішення, що зумовлює більш високий ступінь включеності комунікантів. Здійснення діалогічної партиціпаційної дії відбувається завдяки комунікативним засобам: роз’яснення, доведення, декларування, ствердження. Партиціпаційна дія здійснюється завдяки поточному оцінюванню її результатів, коригуванню, за необхідності, її мети і прогнозуванню наслідків. Заключним етапом процесу партиціпації є досягнення суб’єктами комунікативної взаємодії спільного результату, мети – соціального взаєморозуміння (див. рисунок). Наслідки і результати партиціпації можна розглядати на декількох рівнях, а саме: особистісному (особистісна мотивація: потреба у незалежності, автономії, свободі вибору, самостійності, самореалізації; саморегуляція, когнітивні і соціальні компетенції; продуктивність і самоефективність); організаційному (організаційний клімат, культура, ідентичність і образ організації); соціальному (вплив на суспільні процеси, соціальні перетворення). Рис. Модель діалогічної партиціпації На наш погляд, лише в процесі діалогічної партиціпації співучасники міжсуб’єктної взаємодії набувають здатності до критичного й позитивного мислення, свободи спілкування, створюють відносини співпричетності, мають можливість створювати нові цінності і смисли, обирати різні шляхи до подальшого особистісного розвитку й самозміни. Без діалогу, у всіх його проявах, немає спілкування, а без спілкування не може бути партнерства, взаєморозуміння, досягнення спільного результату. Зазначимо, що реалістична модель діалогу, з точки зору Д. Харра (D.Harrah), повинна мати такі характеристики [7, 13]: • наявність необмеженої кількості учасників діалогу; • відсутність контролю відносно черговості чи тривалості мовлення (виступів, реплік) учасників діалогічної комунікації; • неприпустимість недоречних обмежень щодо використовуваної мови; • прийнятність того, що повідомлення можуть бути необмежено великими за розміром і складними за формою, включаючи будь-яку кількість пропозицій різних граматичних категорій; • допустимість гнучкості й вибірковості щодо адресації повідомлення (комунікант може адресувати своє повідомлення будь-якому опонентові чи групі опонентів і має допускати таку можливість, коли декілька опонентів мають можливість спільно надсилати свою інформацію одному чи кільком пропонентам); • наявність точності щодо суті повідомлення, тобто інформація має вказувати на раніше виголошену інформацію або на частину інших повідомлень; • доцільність у використанні оцінних понять, що забезпечують розуміння й оцінку процесу комунікації на мікро- рівні (окремих питань, тверджень) і макро- рівні (діалогу в цілому). Діалогічний підхід до комунікативної взаємодії дозволяє обійти так звану трилему Мюнхаузена – сформульоване Хансом Альбертом (Hans Albert) метафоричне визначення аргументу про неможливість всебічного логічного обґрунтування всіх пропозицій системи (під системою маємо на увазі соціальний діалог), оскільки при доведенні одних пропозицій використовуються інші, які у свою чергу також вимагають обґрунтування. Це означає, що той, хто захищає власні погляди, стикається з необхідністю або має можливість вибору між регресією у безкінечність (будь-яке обґрунтування у свою чергу повинно бути обґрунтованим), логічним колом (твердження виводиться із самого себе – так звана рекурсія) чи припиненням спроб обґрунтування своєї позиції на будь-якому етапі обговорення (так зване «розірвання ланцюга обґрунтувань»). Зауважимо, що для уникнення цієї трилеми, у сучасних дослідженнях мовної комунікації сформульовано і застосовано максими (правила, положення) ведення діалогу, що ґрунтуються на ще одному принципі спілкування – принципі кооперації (П. Грайс). Згідно з цим принципом, учасник комунікативної взаємодії приєднується до розмови на тій стадії, на якій в цьому виникає необхідність (потреба), розуміючи мету або напрямок діалогу, до якого він долучається. Принцип базується на положеннях, за якими учасники діалогу мають бути зрозумілими для інших, чесними, ефективними і доречними у своїх висловлюваннях [1, 2, 12]. Отже, принципи діалогічної партиціпації й кооперації як найважливіші принципи розгортання комунікативного процесу постулюють те, що ефективна діалогічна взаємодія може відбуватися між рівними, взаємозалежними суб’єктами, відкритими до спілкування, вільними у висловлюванні власної думки, залученими для реалізації спільного завдання і співпричетними до його виконання. Водночас діалогічна партиціпація є одним з основних механізмів регуляції комунікативної поведінки особистості, що виявляється через партнерство, співробітництво, кооперацію, взаєморозуміння, співпричетність до вирішення гострих соціальних проблем. Список використаних джерел: 14. Грайс Г. П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 16. Лингвистическая прагматика. – М. : Прогресс, 1985. – 500 с. 15. Грайс П., Стросон П. В защиту догмы. Пер. В.В. Долгорукова // Эпистемология & философия науки, 2012. – №2. – C. 206-223. 16. Закон України «Про соціальний діалог в Україні» / Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2011. – № 28. – ст. 255. 17. Курбатов В.И. Социальный диалог в гармонизации социальных отношений |[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://psibook.com/sociology/sotsialnyy-dialog-v-garmonizatsii-sotsialnyh-otnosheniy.html. 18. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. М. : Педагогика-Пресс, 1994. – 608 с. – (Серия : «Психология : Классические труды»). 19. Романько И.Н. Изучение организационной партиципации как составляющей процесса коммуникации в организациях [Электронный ресурс] // Психологические исследования: электрон. науч. журн. – 2011. – N 2(16). – URL: http://psystudy.ru. 20. Скрипник К.Д. Логические модели диалога – Ростов-на-Дону, 2001, – 100 с. 21. Філософія освіти: Навчальний посібник / За заг. ред. В. Андрущенка, І. Передборської. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. – 329 с. 22. Энциклопедия эпистемологии и философии науки – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009. – 1248 с. 23. Cooper C.E. Communicating your participation at work: An exploration of participation types, communication behaviors, organizational commitment, and satisfaction: Ph.D. Dissertation / The University of Texas at Austin, 2002. 24. Deci E.L., Ryan R.M. Intrinsic motivation and self-determination in human behavior. – New York : Plenum Press, 1985. 25. Grice H. P. Logic and conversation. – In: «Syntax and semantics». – v. 3, ed. by P. Cole and J. L. Morgan. – N. Y. : Academic Press, 1975. – P. 41-58. 26. Harra D. A Logic of Message and Reply // Synthese, 1985. – vol. 63. – P. 275-294. | |
| Категорія: Мої статті | Додав: isppsy (15.12.2016) | |
| Переглядів: 236 |
| Всього коментарів: 0 | |
